Жіноча королівська титулатура ХІІІ—XIV ст. (на прикладі Галичини, Володимирії та Русі)

Анотація

Мета статті полягає в систематизації всіх писемних згадок про жіночі королівські титули, вжиті щодо Галичини, Володимирії як окремо, так і разом для Галичини й Володимирії, а також стосовно Русі ХІІІ—XIV ст. Методологія. Добір писемних джерел дозволяє чітко встановити хронологію та осіб, які мали титули королев Галичини, Володимирії, окремо — Галичини і Володимирії, а також Русі. У випадку «королеви Галичини і Володимирії» маємо підтвердження легендами з маєстатичних печаток і трьох менших у формі каблучок. У випадках інших трьох титулів ми не володіємо пам’ятками матеріальної культури чи іконографії, які б доповнювали писемні джерела. Наукова новизна. При утворенні майже будь-якого королівства поряд із постаттю короля важливою є постать королеви (королева-консорт, згодом — королева-мати) — один із вагомих елементів інституалізації держави нового типу. Попри чималу кількість історичних студій, присвячених передусім коронації Данила Романовича, вживанню його дітьми, онуками й дальшими нащадками королівських символів влади, ніхто з науковців не спробував глибше дослідити інституалізацію королівства Русі. Це тривале й складне явище хронологічно виходило за межі існування самої родини Романовичів і тривало до початку — першої третини XV ст. Водночас зовсім на маргінесі дослідницької уваги залишалися такі ж невдалі спроби інституалізації королівства Галичини на початку ХІІІ ст., вживання королями й королевами Угорщини ХІІІ—XIV ст. титулів «Галичини і Володимирії», а також нотування в писемних джерелах короля та королеви Володимирії. Висновки. Королевами країн латинського Заходу упродовж ХІ — початку XIV ст. було 11 руських жінок і дві їхні доньки. Лише одна представниця руської династії стала дружиною імператора. Це дозволяло на Русі добре орієнтуватися у специфіці функціонування інститутів влади західного штибу. Ба більше, князів Русі в латиномовному історієписанні часто називали «королями», а деякі з них разом зі своїми дружинами отримували цілком офіційні королівські титули, утім без будь-яких практичних наслідків. Однак перманентна криза влади в Галицькій землі на межі ХІІ—ХІІІ ст. відчутно посилила тут королівські впливи, перш за все, угорської династії Арпадів. Саме король Андрій ІІ за підтримки папи Інокентія ІІІ намагався створити Галицьке королівство на чолі зі своїм другим сином Коломаном та його нареченою — «королевою Галичини» Саломеєю. Вкрай турбулентне коротке правління цієї вінценосної пари в Галичі упродовж 1215—1221 рр. (з перервами) завершилося фіаско, зреченням претензій на галицький престол, у результаті чого Саломея так і залишилася в історії єдиною «королевою Галичини». Претенденти на Галицьку землю з-поміж волинських Романовичів — князі Данило й Василько — були діяльними áкторами європейської політики. Монгольське вторгнення в їхні землі актуалізувало пошук союзників на заході, одним з інструментів якого було заохочення братів до прийняття королівської корони та визнання супрематії римського понтифіка. На тлі активних перемовин із князями папа Інокентій IV у 1246 р. кілька разів цілком свідомо називав Василька Романовича «королем Володимирії», а його дружину Дубравку — «королевою». Цей, на наш погляд, пропагандистський жест не мав жодних практичних наслідків. Офіційна коронація Данила Романовича, до якої дійшло під кінець 1253 р., у перспективі мала б передбачати створення «королівства Русі», яке відоме як термін ще від середини 40-х рр. ХІІІ ст. Однак джерела так і не засвідчили титулування другої, невідомої на ім’я, литовської дружини короля Русі Данила «королевою». Проблеми інституалізації королівства Русі другої половини ХІІІ — першої половини XIV ст. могли бути частково усунуті за правління Казимира ІІІ в 1350—1370 рр. Той, прибравши до своїх рук королівські інсигнії Романовичів навесні 1340 р. та подекуди вживаючи титул «короля Русі» у 50-х рр. XIV ст., все ж не наважився передати будь-якій зі своїх дружин титул «королеви Русі», а відтак бодай спробувати завершити розпочату Романовичами справу. Лише одного разу «королевою Русі» в 1371 р. титулувалася його старша сестра, королева Угорщини Єлизавета, яка від імені свого сина, короля Угорщини і Польщі Людовіка І з династії Анжу, на короткий час взяла під опіку руські землі його розлогих володінь. Утім Людовік І у 1372 р. призначив управляти землями Русі свого колишнього палатина Владислава Опольчика, а мати короля зосередилася на підтриманні порядку в його польських землях і більше титул «королеви Русі» ніколи не вживала. Нова династія Анжу, яка посіла угорський престол на початку XIV ст., успадкувала й титулатуру Арпадів, у якій від 1206 р. безперервно фігурували Галичина і Володимирія. Утім до кінця XIV ст. жодна вінценосна дама обох угорських династій не титулувалася «королевою Галичини і Володимирії». Уперше цей титул вжила старша донька Людовіка І Марія, котра успадкувала престол Угорщини, а з ним і титули свого батька. За її правління не йшлося про інституалізацію окремого «королівства Галичини і Володимирії». Однак низка виданих нею в 1383—1385 рр. документів свідчить про увагу до руських земель. Після її одруження із Сигізмундом з династії Люксембургів та його приходу до влади в Угорщині 31 березня 1387 р. зберегти за собою землі, відтворені титулом «короля Галичини і Володимирії», вінценосна пара вже не могла. Війська короля Польщі Владислава Ягайла та його дружини, молодшої сестри Марії — Ядвіги того ж 1387 р. за підтримки литовських сил князя Вітовта включили ці терени до складу королівства Польщі. Однак, починаючи від представників династії Ягеллонів, усі наступні королі на престолах королівства Польщі й Речі Посполитої титулувалися «панами і дідичами Руської землі», але аж ніяк не королівства Русі. Наведений перелік королев, які за титулами мали прямий стосунок до історії окремих земель Русі (в широкому сенсі), засвідчує постійний пошук упродовж ХІІІ—XIV ст. інструментів практичної реалізації того, що відтворено в титулах. Жодна зі спроб не мала успіху. Найближчими до нього у другій половині XIV ст. були придворні інтелектуали Анжу.