Цивільне населення радянської України в полі зору військових трибуналів: реґламентація каральних практик (1918–1959 рр.)

Анотація

Метою статті є встановлення причин і процедури зміни підсудності стосовно пересічних громадян, обвинувачених у вчиненні злочинів, які впродовж досліджуваного періоду йменувалися «контрреволюційними», «державними» або «політичними». Аналізується процес перетворення військових трибуналів на невід’ємну складову інструментарію політичного терору. Зумовлені метою дослідницькі завдання полягають у виявленні особливостей розширення юрисдикції військових трибуналів періоду 1918–1959 рр. та їх каральних практик у мирний час, коли ці інституції, відповідно до класичних норм права, мали б займатися лише військовими правопорушеннями, але фактично перетворилися на знаряддя політичної розправи з тими, кого влада вважала «особливо небезпечними злочинцями».

Методологія дослідження поєднує інструментарій історичного та історико-правового аналізу.

Наукова новизна полягає в розширенні уявлення про інструментарій політичного терору. Завдяки новим документам також можна простежити дрейф радянського судочинства в бік перманентної «надзвичайщини» задля спрощення процедури розправи, а також зазирнути за лаштунки суперечностей між різними інституціями військової юстиції в боротьбі за застосування найжорстокіших покарань.

Висновки. Доведено, що з ініціативи компартійної верхівки, іґноруючи засадничі норми кримінально- процесуального законодавства, військові трибунали з часу встановлення радянської влади на теренах України наділялися надширокими повноваженнями у сфері судочинства стосовно цивільних осіб, обвинувачених в «антидержавних» злочинах. Поряд із позасудовими органами («трійками», революційними трибуналами, особливими нарадами при НК, ОДПУ, НКВС, МВС, МДБ тощо) військові трибунали в розглянутий історичний період стали органічною складовою радянської юридичної системи та інструментарієм протиправного свавілля.