Режимна "гостинність" в УРСР для представників української діаспори (1960—1980-ті рр.)

Анотація

Мета — висвітлення системи заборон та обмежень, установлених у радянській державі для гостей із-за кордону, зокрема для іноземних туристів українського походження під час їх поїздок до УРСР у 1960—1980-х рр.

Зумовлені метою завдання полягають в аналізі інституціональної й інструментальної специфіки контролю за іноземцями; з’ясуванні причин присвоєння та зняття статусу закритих місцевостей в УРСР; репрезентації обставин застосування каральних санкцій до туристів за порушення встановлених правил перебування у країні; порівнянні спеціальних настанов, підготовлених державними органами і громадськими організаціями США й Канади для іноземців, у тому числі представників української діаспори, із застереженнями щодо заборон та обмежень під час перебування у СРСР. 

Методологічний інструментарій поєднує історико-правовий аналіз, соціальну антропологію, концепції соціального творення простору. 

Наукова новизна полягає в постановці проблеми концептуалізації і практичної реалізації суворого контролю за іноземцями українського походження, які відвідували УРСР. 

Висновки. Доведено, що заборони та обмеження, встановлені ще в 1920—1950-х рр., у наступні два десятиліття в головних рисах залишалися практично незмінними. У другій половині 1960-х рр. етнічним українцям — громадянам інших держав дозволяли відвідувати батьківську землю, але ставлення до них відрізнялося залежно від їхньої політичної орієнтації. З переліку заборонених поступово зникали певні місцевості. Втім за частиною населених пунктів зберігався такий статус не через розташування там якихось закритих об’єктів чи наближеність до кордону, а з волі військової та місцевої партійної влади, котрі прагнули приховати від сторонніх очей занедбані території чи використання праці в’язнів на шкідливому виробництві.