Структури влади ранньомодерної Української держави: роль полковника в регулюванні поземельних відносин

Анотація

Мета полягає у з’ясуванні на основі залучення широкої джерельної бази прерогатив очільників полків Гетьманщини в поземельних відносинах, виявленні інституційної ролі їх у залагодженні поземельних конфліктів, у зіставленні функціональних обов’язків із конкретними практиками врядування.

Застосовано наукові підходи соціальної історії та історичної антропології, нової соціальної історії, мікроісторії, що сприяє розумінню не лише інституціональної природи прерогатив полковників у врегулюванні питань, пов’язаних із набуттям у власність земель, підтвердженням відповідних прав, але й дослідженню практик застосування цих владних можливостей, зверненню уваги на окремі казуси реалізації надавчої політики.

Наукову новизну становлять висновки про широту прерогатив полковників Війська Запорозького в урегулюванні поземельних відносин та кореляцію їх функціональних можливостей залежно від статусу відповідної земельної власності.

Висновки. Владні прерогативи очільників полків серед інших важливих розпорядчих функцій включали у себе й широкий спектр питань, пов’язаних із регулюванням поземельних відносин. Полковники розпоряджалися масивом так званих рангових маєтностей, який складали вільні землі — колишні королівщини та ґрунти й угіддя, вимушено покинуті свого часу коронною шляхтою. Пожалування мали переважно тимчасовий характер. Випадки передачі «на вічні часи» стосувалися лише земель, що перебували у правовому статусі пустовщин. При цьому існувала стійка практика підтвердження полковницьких надань відповідними універсалами гетьманського уряду чи грамотами московського царя. Полковники розподіляли вільні землі між старшиною і знатними козаками як винагороду за їхню військову службу. Згодом додалися згадки про заохочення такими пожалуваннями до справної служби в майбутньому. Подеколи надання вмотивовувалися не лише попередніми чи майбутніми заслугами отримувача ґрунту, але й службою його рідних — батька, сина. Навіть якщо йшлося про куплені козаком або старшиною землі, дозвіл на осадження тут хутора чи села також мав надати полковник. Існувала практика, коли один і той самий очільник декілька разів упродовж своєї каденції підтверджував законність володіння певною маєтністю.