Ідеологічна леґітимація загарбницьких воєн і конструювання образу ворога в російській історіографії

Анотація

Мета статті полягає у сприянні розвінчуванню ненауковості російської історіографії, її заідеологізованості та прислужництва правителям; у викритті маніпулятивних намагань нинішніх лідерів РФ заручитися арґументами історії для леґітимації геноцидної аґресії проти України, її обґрунтування й виправдовування; у з’ясуванні мотивів ґлорифікації загарбницьких воєн і конструювання образу ворога.

Методологія дослідження базується на системному дотриманні принципів історизму, наступності, антропологічного, соціокультурного і критично-аналітичного підходів, спростування фальсифікацій та спотворень в історичних наративах, залучення методів історіографічного аналізу й синтезу, компаративістики, способів історико-хронологічного, історико-генетичного пізнання та власних рефлексій.

Актуальність і наукова новизна визначаються самою постановкою проблеми, яка в контексті нинішньої війни, її історичного сеґмента, набуває особливого значення, оскільки дозволяє глибше осягнути витоки великодержавницької сутності та прислужницького характеру російської історіографії, починаючи з часів В.Татищева, М.Карамзіна, М.Поґодіна й до сучасних кремлівських істориків; повніше усвідомити необхідність остаточного вивільнення українських дослідників з-під її світоглядно-методологічного впливу. Вперше на основі історіографічних джерел, напрацювань попередників та авторських студій аналізуються технології звеличування ролі воєн в історії Росії, створення образу внутрішнього й зовнішнього ворогів, формування ворожості та ненависті до України, західного світу.

Висновки. Результат дослідження спрямований на доведення ненауковості російської історіографії, її одержавлення, ідеологічної заанґажованості та упередженості, привласнення нею історико-культурної спадщини Києворуської держави, розвінчування постколоніальних стереотипів, спотворень, фабрикацій, довільного трактування історичних джерел, фальсифікацій історії Росії й України та обґрунтування необхідності їх спростування. Відстежено процес підміни понять російськими істориками, перекручування фактів, поширення міфів, насадження стереотипів мислення з метою маніпуляції історичною свідомістю і збереження української історичної науки в так званому спільному інформаційному просторі, нав’язування їй свого бачення історичного процесу. Звернуто увагу на необхідність подальшого дистанціювання української історіографії від російської, протидії її світоглядному стрижню – парадигмі «російського світу», концепціям «одного народу» та «спільної історії», розвінчування антигуманності ідеології аґресивного рашизму, брехливості й аморальності московських історичних міфів щодо характеру та цілей нинішньої окупаційно-завойовницької війни проти України, замовчування її геноцидного спрямування. Висловлено низку пропозицій щодо подальшого викриття експансіоністської політики Росії під маскою «збирання споконвічно російських земель», її сучасних модифікацій, включаючи намагання контролювати інтелектуально-інформаційний простір історичної науки й освіти, використовувати його у великодержавницьких інтересах.