Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини

Анотація

Мета дослідження – обґрунтувати неслушність деяких методологічних засновків ревізіоністських пропозицій стосовно національної історії, які спричиняють твердження про її «ненауковість» та «інтелектуальний анахронізм» й за допомогою методологічних арґументів посилити тезу про наукову леґітимність такого різновиду історієписання.

Методологія базована на методах історіографічного аналізу, синтезу, а також історіографічної компаративістики.

Наукова новизна полягає в арґументації методологічних прогалин ревізіоністської критики національної історії у сучасній Україні та обґрунтуванні положення про її цілковиту методологічну коректність. По-перше, стверджено, що національна історія за своїми пізнавальними характеристиками нічим не відрізняється від інших способів наукового осягнення минулого. По-друге, доведено, що зв’язок національної історії зі сьогоденням, як і будь-якого іншого різновиду історієписання, неминучий. Такий проект професійної історіографії, зберігаючи наукову притомність, водночас у сучасній Україні належить до особливо значущих з огляду на свої важливі позитивні соціальні функції.

Висновки. Головна помилка методологічного характеру, якої припускаються критики національної історії у сучасній Україні, полягає в підміні понять: нації та способів дослідження її минувшини. Тож епістемологічні вади етноцентричної версії національної історії, до якої апелюють критики, безпідставно поширено на інші способи пізнання минулого. Натомість територіальна/ багатоетнічна версія, доповнена досягненнями інших моделей пізнання (культурної, соціальної, ґлобальної історії тощо), долає прогалини етноцентричної та надає національній історії повноцінної академічної респектабельності. Національна історія, як й інші різновиди історієписання, зберігає активний зв’язок з українським сьогоденням. Проте цей аспект належить до норми функціонування професійної історіографії, а не є академічною девіацією.