Історичний дискурс Лесі Українки: література як форма пізнання (до 150-річчя з дня народження)

Анотація

Мета дослідження – простежити особливості авторської концепції твору на історичні теми, крізь призму означеної концепції та в контексті українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст. розглянути єдиний драматичний твір Лесі Українки, написаний на матеріалі вітчизняної історії – драматичну поему «Бояриня».

Методологія. Доробок авторки розглянуто як цілісне художнє явище. Водночас системний підхід дозволив виявити співвіднесеність традиції та новаторства у творчості письменниці, а також характерні особливості її індивідуального стилю. Важливим для праці виявився біографічний метод, ґендерні та постколоніальні студії.

Наукова новизна. Уперше зроблено спробу фронтальної реконструкції авторського алгоритму роботи з історичним матеріалом. Тобто відстежено рух від рівня теоретико-методологічних напрацювань (моделі та способу говорити про минуле) до рівня їх практично-творчої реалізації у художньому творі.

Висновки. Увиразнено роль і місце Лесі Українки в українській літературі як авторки, котра вміла поєднувати інтелектуально- аналітичне сприйняття світу з інтуїтивно-творчим його осягненням. З’ясувалося, що мистецькі форми пізнання реальності виявилися напрочуд дієвими в роботі з таким складним, дисперсним полем, як історія. Апробований у статті науковий підхід можна задіяти для дослідження творів письменниці на теми зі світової історії (приміром, драм «Три хвилини», яка оповідає про часи Великої французької революції, або «У пущі», де йдеться про європейських першопоселенців у Північній Америці). Пропонована стратегія може виявитися ефективною для роботи з творчістю сучасників авторки, котрі також писали у жанрі історичної драми.