Модернізація системи освіти в Україні у другій половині 1860–1870-х рр. (на прикладі навчальних округів)
DOI:
https://doi.org/10.15407/uhj2021.06.029Ключові слова:
навчальний округ, попечитель, гімназія, реальне училище, інспектор, педагогічна освіта, ревізіяАнотація
Мета статті полягає в аналізі особливостей управління закладами освіти Київського, Харківського та Одеського навчальних округів у другій половині 1860–1870-х рр. крізь призму модернізаційних змін.
Методологічну основу сформували історико-системний (посприяв розгляду досліджуваних процесів як взаємопов’язаних, а окремих типів навчальних закладів – як частини цілісної системи освіти), історико-порівняльний (забезпечив з’ясування спільних і відмінних рис міністерської політики на прикладі різних реґіонів) та історико-генетичний (дозволив послідовно розкрити управлінські зміни з погляду причинно-наслідкових зв’язків) підходи.
Наукова новизна визначається створенням системної картини управління та модернізації освіти крізь призму характеристики імплементації міністерської політики на прикладі навчальних округів в Україні. Акцент на особливостях і наслідках втілення відповідних ініціатив дозволив відійти від поширеної стереотипної характеристики процесів із суто неґативного ракурсу та, водночас, звернути увагу на політизацію рішень.
Висновки. Прискорений соціально-економічний розвиток формував запит суспільства на зростання мережі навчальних закладів усіх рівнів, адже здобуття якісної освіти почало розглядатися навіть незаможним населенням як дієвий метод самореалізації особистості. Натомість міністерський курс перебував під впливом політичної кон’юнктури й обмеженості фінансових ресурсів, а прагнення до централізації не дозволяло враховувати локальні особливості та стимулювало посилення інспекторського нагляду. В українських реґіонах домінували процеси російщення, поєднуючись із побоюванням польського впливу на Правобережжі, більшою увагою до торгово-економічних ґуберній Півдня та високою ініціативністю місцевої громадськості на Лівобережжі. У сукупності це сприяло надмірній концентрації закладів освіти у великих адміністративних (Київ, Одеса, Харків), і навпаки, продукувало неефективні рішення щодо їх розташування у віддалених провінційних центрах.
