Руські невінценосні поселенці у землях П’ястів ХІ — середини XIV ст.: іменослов та ідентифікації

Анотація

Мета — систематизація і класифікація всіх форм запису руських (та ймовірно руських) поселенців у землях П’ястів (Мала й Велика Польщі, Сілезія, Мазовія) впродовж ХІ — середини XIV ст. Ідеться не тільки про типові для латиномовних джерел форми «Ruthenus», «genere Ruthenus», «dictus Ruthenus», «de Russia», а й доволі рідкісні («de Ladimiria»). Окрему увагу присвячено причинам і динаміці поширення серед невінценосних еліт П’ястів властивого руській керівній династії іменослова.

Методологія передбачає аналіз пам’яток переважно латиномовного історієписання й офіційного діловодства ХІІ—XV ст., в яких до окремих іноземних поселенців застосовано руські предикати, географічні афіліації та невластиві у землях П’ястів особові імена руської князівської генези. Здійснено їх типологію і класифікацію. Відзначено динаміку вживання за хронологією й географією оселення прибулих із Русі людей на новому для себе місці.

Наукова новизна. Шляхом відбору найпоширеніших руських ідентифікацій названо всіх осіб із на сьогоднішній день відомих. Зазначено причини поширення тих чи інших окреслень у характерних середовищах проживання та діяльності окремих русинів (наприклад, у малопольських і сілезьких містах на маґдебурзькому праві). Доведено зв’язок появи деяких династичних руських імен серед невінценосних еліт П’ястів з активними матримоніальними й іншими (військово-політичними, торговими) відносинами польських князів з елітами Русі. Встановлено відсутність у джерелах кінця Х — першої третини ХІІ ст. додаткових індивідуальних афіліацій на предмет походження чи попереднього місця проживання щодо прибулих у землі П’ястів русинів. Зауважено зростання кількості руських предикатів серед еліт Польського королівства від середини XIV ст., що пов’язувалося зі збільшенням кількості прибулої з Русі на службу до Казимира ІІІ знаті, походження якої за нових умов стрімкого територіального розширення Польщі вимагало додаткової артикуляції.

Висновки. Русько-польські міждинастичні зв’язки кінця Х — середини XIV ст. належать до найбільш інтенсивних. Це також впливало на динаміку відносин невінценосних еліт, їх участь у воєнних виправах, торговельній діяльності, паломництвах, міграціях, а отже й на періодичні переходи на службу від одного володаря до іншого, оселення в новій для себе місцевості. До середини ХІІ ст. офіційне історієписання, латиномовне князівське чи церковне діловодство у землях П’ястів переважно не акцентувало увагу на окремих невінценосних постатях руської генези (воїни, купці, бранці), котрих записували узагальнено «Rutheni». Імовірно під руським впливом від ХІІ ст. з’явилися носії імен «Rusco», «Ruso», «Russota», «Ruz». У ХІІ ст. ситуація змінилася. За наслідками русько-польських міждинастичних та напівдинастичних шлюбів іменослов еліт у землях П’ястів почав поповнюватися досі невідомими іменами руської князівської генези (Святослав, Володимир, Ярослав, Мстислав й ін.). При цьому новими їх носіями не обов’язково були представники саме династії П’ястів. Поширення на міста, насамперед Сілезії та Малої Польщі, міського самоврядування спричинило до артикуляції походження, культурно-конфесійної належності, торгової спеціалізації окремих груп містян. Міські книги, некрологи, офіційні світські й церковні акти неодноразово фіксували як групи русинів, так і найвідоміших із них за індивідуалізацією «Ruthenus». При цьому з метою підсилення факту походження окремих містян часом указувалося «genere Ruthenus». У де яких випадках зустрічається запис «dictus Ruthenus», причому вочевидь теж для підкреслення руського коріння особи. Водночас сім’ї руських містян відчували на собі вплив ґерманізації, віддзеркалений у німецькому іменослові народжених у мішаних шлюбах дітей, хай також відомих подекуди як «genere Rutheni». Частина міських еліт нотувалася «de Russia». Це могло слугувати доказом походження чи торговельної спеціалізації, адже йшлося про людей щонайменше з мішаних шлюбів із характерними німецькими іменами у сім’ях. В одному з випадків таке походження («de Russia») вжито до колишнього краківського єпископа Прокопа, за життя та понтифікату котрого у жодному з документів не йшлося про його руське коріння. Важливо, що руські індивідуальні окреслення спостерігаємо винятково за чоловіками, хай навіть народженими від матерів неруської генези. На тлі зростання у ХІІІ ст. кількості руських предикатів, для XIV ст. відзначаємо появу афіліацій за містами походження чи колишнього тимчасового проживання. Так, із волинським містом Володимир пов’язані долі двох сілезьких мужів — Іоанна та Миколи, занотованих «de Ladimiria», але які навряд чи були русинами